це лише припущення

1) висновок; умогляд

2) виведення

3) припущення, передбачення; те, що мається на увазі

* * *

1) висновок; виведення

2) те, що мається на увазі, припущення

1. розмірковування

2. гіпотеза, припущення

3. перен. спекуляція

- devious speculations витончені спекуляції, витончені розмірковування

- pure speculations чиста здогадка, лише припущення

ЕЛЕЙСЬКА ШКОЛА - антична філософська школа V ст. до н. е., отримала назву від м. Елея (Пд. Італія), де мешкали майже всі її представники. Предтечею Е.ш. вважається Ксенофан, а засновником - Парменід, який виклав засадничі ідеї вчення в поемі "Про суще". Інші представники - учень Парменіда Зенон Елейський та самосець Мелісс. На відміну від інших ранньофілософських космогоній (мілетців, Геракліта, Анаксагора тощо), елеати не визначають першопочаток сущого у вигляді певної субстанції - води, вогню, суміші тощо. Спільне всім досократикам усвідомлення того, що дійсне буття є єдине, вони перетворюють на сутнісне визначення сущого, яке постає у вигляді Єдиного (Одного). Через елейське поняття "Єдине" здійснився перехід від метафоричних і наочних уявлень про достеменне буття, характерних для інших досократичних космогоній, до цілковито умоглядної його версії. Ознаки Єдиного виводяться з самого поняття буття: воно вічне, незмінне, не має частин, завжди дорівнює собі, суцільне, безперервне, нерухоме тощо. Світ у вигляді розмаїття багатьох різноякісних речей, що виникають, змінюються, зникають, постає лише у межах чуттєвого сприйняття і є оманливим. Лише буття є, небуття немає, і це буття є Єдиним. В Е.ш. вперше формулюється принцип тотожності мислення і буття: буття є мислимим, а те, що немислиме, не існує В. ідтак мислення отримує значення того способу і критерію, яким засвідчується буття у його достеменності. Парменід виділяє і протиставляє два види пізнання: докса (гадка, опінія), яка спирається на чуттєву даність речей, і знання, яке засновується на здатності мислення та є продуктом логічного умовиводу. Лише знання містить істину і здатне репрезентувати справжній зміст сущого. Докса придатна лише для орієнтації людей в ілюзорному світі множинних речей С. правою Зенона стала передусім розробка аргументів на підтвердження вірності парменідівського вчення. Він сформулював численні апорії (ускладнення), які виникають у разі припущення реальності руху і множинності. Найбільш відомі чотири апорії проти руху. Саме від Зенона бере початок практика логічного доведення філософських тверджень, через що Аристотель і називає його засновником діалектики. Останній із представників Е.ш. - Мелісс систематизував і виклав прозою (на відміну від Парменіда) елейське вчення, додавши до нього тези про необмеженість та безтілесність Єдиного. В Е.ш. онтологія звільняється від оболонки космогонії і набуває вигляду умоглядного вчення про сутність і достеменність буття. Не менше значення діяльність Е.ш. мала й для становлення філософського методу. В опонуванні елейським апоріям виникає як атомізм Демокрита, так і теоретична фізика Аристотеля. Значний вплив онтологія елеатів мала на вчення мегариків.

ВИВІДНЕ ЗНАННЯ - висновок, одержаний за певними правилами виведення з інших знань. В.з. може фігурувати у вигляді дедуктивного наслідку, індуктивного узагальнення або гіпотетичного висновку, отриманого шляхом "неповної дедукції". У першому випадку між вихідними засновками та одержуваним В.з. має місце відношення логічного слідування, коли підстави є достатніми для однозначного (а тому категоричного) висновку. У разі індуктивного узагальнення передбачається перехід від одиничного (або часткового) судження до загального. При цьому розрізняють повнота неповноіндуктивне узагальнення (залежно від того, чи охоплюють підстави весь клас досліджуваних явищ, чи лише його частину) (див. індукція, індуктивний метод, узагальнення). В науці індуктивні узагальнення експериментальної практики називають "емпіричними законами". Коли йдеться про перехід від загального знання до часткового, то даний перехід не завжди забезпечує дедукування категоричних наслідків. Гіпотетичний (ймовірнісний) характер В.з. при цьому може зумовлюватись невизначеною валентністю вихідних засновків (як це, скажімо, має місце в контексті застосування гіпотетико-дедуктивного методу) або їх неповнотою. В.з. може бути одержане як прямим, так і непрямим шляхом. Перший не передбачає введення припущень у побудову виводу, тоді як другий являє собою метод обґрунтування гіпотез шляхом зведення до абсурду (несумісних наслідків) припущень їх контрверсій. Якщо вихідні знання є несуперечними і достатніми для встановлення валентності гіпотези, то тільки одне з двох припущень - або ствердження, або заперечення гіпотези - приведе міркування до суперечності (при цьому істинним вважатиметься те припущення, котре забезпечує несуперечні наслідки). У разі несумісності вихідних даних з обох вищезгаданих полярних припущень буде одержано абсурдне твердження. Нарешті, за умови неповноти базових підстав для визначення істинності чи хибності гіпотези - ні припущення останньої, ні припущення її заперечення не дадуть взаємовиключних наслідків (див. також доведення, спростування).

Парменід із Елея (бл. 540/515, Пд. Італія - після 480 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, засновник елейської школи. Написав для рідного міста закони, що виявилися дуже вдалими. До занять філософією навернутий піфагорійцем Амінієм, але розвиває мотиви Ксенофана (у котрого також навчався). Своє філософське вчення виклав у поемі "Про суще (природу)" (назва пізніша), від якої збереглося близько 160 віршів і, зокрема, вступ. Сюжет поеми: юнак, який жадає знання, зустрічає богиню Справедливості (Правди) - Дике. Вона розповідає йому про два шляхи: шлях знання, на якому отримуєш достеменну істину про суще, і шлях гадки (опінії), на якому можливі лише вірогідні уявлення, що ніколи не є достовірними. Як і інші досократики, П. вирішує проблему достеменно існуючого, справжнього буття А. ле, на відміну від них, рішення знаходить не у конкретних субстанціях (Воді, Повітрі, Вогні тощо). П. порушує питання про достеменне буття, яким воно є за власними визначеностями. Його вчення містить те, що засвідчує сама думка (логос), котра мислить буття. П. є зачинателем строгого мислення, цілковито умоглядної метафізики, яка виводить свої положення із самої думки. Отримане таким чином вчення П. про істинно суще можна звести до п'яти головних положень: 1) Лише буття існує, небуття немає. Це висновок з аналізу двох можливостей мислення, що відкриваються на першому шляху, визначеному Дике. Одна можливість, яку обирає П., - з необхідністю є буття. Друга - з необхідністю є небуття, її П. відкидає: адже те, чого немає, не можна ані пізнати, ані висловити. У свою чергу, заперечити реальність буття не можна, не знаючи його, а це передбачає його як існуюче. 2) Буття у своїй достеменності є Єдине, одне, тобто таке, що всюди дорівнює собі і охоплює все існуюче. Відтак Все є одне, Єдине. 3) Властивості Єдиного протилежні якостям, що їх мають чуттєві речі у світі Множинного Є. дине не виникло, не зникне, перебуває вічно (нескінченне), цілокупне, нерухоме, незмінне, гомогенне, не має порожнин (тобто не містить у собі небуття). П. уподібнює його довершено круглій Кулі, кожна точка якої рівновіддалена від центра. Цією метафорою виражається собірівність, безперервність, суцільність та рівноякісність буття (Єдиного). 4) Думка і буття є одне й те саме: мислення підтверджує суще у його буттєвості, а що виявило свою немислимість, не може існувати. На цій підставі спростовується як достовірність свідчень, так і припущення реальності небуття. Умоглядне мислення (логос) отримує значення критерію, яким засвідчується саме буття - суще у його достеменності. 5) Існують два шляхи пізнання: шлях знання, на якому буття постає як Єдине; шлях гадки (грецьк. "докса"), що представляє світ як Множинний і відповідає чуттєвому досвіду. Дане фундаментальне розмежування - умоглядно достовірного знання, з одного боку, і оманливого чуттєвого досвіду, що акумулюється у гадці (опінії), з іншого, - в різноманітних формах відтворюється у західній філософській традиції аж до сьогодення і становить засадничий принцип мислення у її межах. Однак IL, у повній відповідності до ксенофанівської настанови, не відкидає шлях опінії. Після викладу вчення про Єдине (достеменне буття) він подає розлоге вчення про генезис світу чуттєвих речей (Множинного). Всі речі виникають з двох елементів - вогню (активного) і землі (пасивного). Космогонія - це лише вірогідне знання, але воно теж необхідне, відповідаючи природі видимих речей. Учень П. Зенон Елейський сформулював низку аргументів, якими доводить істинність вчення П. про Єдине на противагу свідченням почуттів (див. Зенон Елейський, Елейська школа, досократики). Осн. тв.: "Про суще".

припущення, здогадка; гіпотеза

* * *

1. n

припущення; підозра; здогадка

2. v

1) припускати; підозрювати; гадати

2) висловлювати здогадку

* * *

Берклі, Джордж (1685, Дайзарт-Касл, Ірландія - 1753) - англ. філософ-ідеаліст, релігійний мислитель. Вчився у Дубліні (1700 - 1707). Працював у коледжі, обіймав церковні посади в Дубліні та Лондоні, упродовж 1728 - 1733 рр. займався місіонерською діяльністю на Бермудських островах; з 1734 р. - єпископ Клойна (Ірландія). Лейтмотивом філософії Б. є обґрунтування релігії С. вою філософську систему, названу імматеріалізмом, Б. збудував на відповідним чином переосмисленому вченні Локка про ідеї. Насамперед Б. заперечував вчення Локка про абстракції, або загальні ідеї. Існувати, за Б., - значить бути сприйнятим. Ідеї - це все те, що сприймається людиною як за допомогою відчуттів, так і розуму. Протяжність і матерія також належать до сутностей розуму та існують лише у свідомості ("спогляданні"). Б. обстоює доволі радикальну номіналістичну позицію, стверджуючи, що "загальні ідеї" слід замінити "загальними іменами", які накладаються на цілком конкретні, зафіксовані у сприйнятті ідеї. Б. також ототожнює властивості і якості речей з їх сприйняттям шляхом нівелювання введених Локком відмінностей між первинними й вторинними якостями. У цьому питанні філософська позиція Б. позначена послідовним суб'єктивним ідеалізмом, вельми близьким до його крайньої форми - соліпсизму. Прагнучи уникнути цього, Б. вдається до припущення про існування ідей не лише у сприйнятті людини, а й частково у Божественному розумі. За соціально-політичними переконаннями Б. був рішучим супротивником теорії суспільного договору, заперечував не тільки ідею легітимності вияву народом непокори, а й взагалі право останнього на суверенітет. У царині етики Б. виступав як критик просвітницьких концепцій моралі, доводив, що тільки християнська релігія може забезпечити міцні моральні підвалини суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Нова теорія бачення" (1709), "Трактат про принципи людського знання" (1710), "Три розмови між Гіласом та Філонисом" (1713), "Алкіфрон, або Дрібний філософ" (1732), "Сайрис" (1744) та ін.

n ч. ім'я

Уїлл, Вілл (зменш. від William)

* * *

1) воля; сила волі

2) бажання, воля

3) енергія, ентузіазм; інтерес

4) заповіт, остання воля (юp. last will and testament)

підвищ. ( willed)

1) виявляти волю, бажання; хотіти, бажати

2) змушувати; вселяти

3) заповісти

1) бажання, прагнення, намір, схильність

2) прохання, запрошення або пропозицію (у ввічливій формі)

3) можливість, здібність

4) припущення

5) неминучість

6) дія або звичний стан, що повторюються

7) допоміжне дієслово слугує для побудови форми майбутнього часу для 2, 3 особи

1) воля; сила волі

2) бажання, воля

3) енергія, ентузіазм; інтерес

4) заповіт, остання воля (юp. last will and testament)

підвищ. ( willed)

1) виявляти волю, бажання; хотіти, бажати

2) змушувати; вселяти

3) заповісти

1) бажання, прагнення, намір, схильність

2) прохання, запрошення або пропозицію (у ввічливій формі)

3) можливість, здібність

4) припущення

5) неминучість

6) дія або звичний стан, що повторюються

7) допоміжне дієслово слугує для побудови форми майбутнього часу для 2, 3 особи

ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЕТИКА - етика, започаткована М. Вебером на противагу етиці переконання з метою подолання дихотомії телеологічної (яка оцінює моральність дії залежно від її наслідків) та деонтологічної (що виходить із відповідності принципу, переконанням, обов'язку) етик. Якщо етика переконання розглядає відповідальність як ставлення чогось в обов'язок особистості, відповідно до принципів, яких вона дотримується, то В.е. пов'язує відповідальність не лише з дотриманням певних приписів, а й вимагає зважати на передбачувані наслідки діяльності. В XX ст. В. е. набуває глобальних вимірів; на засадах онтології вона розробляється Йонасом, який, на противагу Канту, пропонує наступне формулювання категоричного імперативу: "Чини так, щоб наслідки твоєї дії узгоджувалися з неперервністю автентичного людського життя на Землі". Комунікативна філософія (Апель, Габермас) розробляє дискурсивно-консенсуальну концепцію відповідальності, в якій поєднуються деонтологічний і телеологічний аспекти етики, що знайшло відображення в принципі універсалізації як критерії легітимації норм. Згідно з Апелем, моральна максима, яка заступає кантівський категоричний імператив, містить припущення, що прямі й побічні наслідки в задоволенні інтересів кожного окремого учасника (згоди), очікувані із всезагального дотримання даної максими, можуть бути без примусу прийняті усіма.

ІДЕОЛОГІЯ - сукупність взаємопов'язаних ідей, уявлень та переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя та спільних дій. Як свідчать історичні дослідження, ніколи не існувало суспільств без наявності в них певних світорозумінь і норм поведінки, тобто ідеологій-світоглядів. Загальноприйняті норми поведінки (основою яких є цінності) завжди забезпечували здатність людей до спільних дій. Хоч слово "І." іноді застосовують як синонім вислову "політична І.", але доцільніше політичні І. вважати тільки одним із різновидів І. (напр., історики, досліджуючи світогляди різних суспільств та цивілізацій, називають ці світогляди "І."). Слово "І." наприкінці XVIII ст. увів у мову філософії франц. філософ Дестют де Трасі (1754 - 1836), який позначав ним "науку про ідеї" (словом "ідеї" в той час позначали не тільки розумові побудови, а й будь-які уявлення). "Наука про ідеї", на думку Дестют де Трасі, повинна була досліджувати виникнення ідей, щоб відділити різного роду упередження та забобони від науково обґрунтованих уявлень. Ця наука мала базуватися на просвітницькій парадигмі мислення, що продовжувала програму Бекони - усунути владу "ідолів" над свідомістю з метою створити основу для реформування суспільства на науковій основі. У розробці поняття "І." важлива роль належить Марксу та Енгельсу. У їхній спільній праці "Німецька ідеологія" термін "І." віднесено до сукупності ідей, що виражають інтереси, упередження та ілюзії певної соціальної верстви ("класу") З. гідно з класовим принципом соціальної філософії вони твердили, що у класовому суспільстві як гнобителі, так і пригноблені не можуть правдиво осмислювати світ та суспільство: розуміння світу та суспільства у таких суспільствах є неминуче хибним, ілюзорним, отже, і колективна свідомість є хибною свідомістю Ц. ю ілюзорну свідомість вони позначили терміном "І.". Для успішного захисту егоїстичних класових інтересів ідеологи панівного класу прагнуть подавати їх під виглядом загальнолюдських; посилаючись при цьому на загальнолюдську етику, істину і т.п. Тому І. завжди є оманою і самооманою. Звідси випливало, що теоретична критика І. є безсилою: хибність суспільної свідомості зумовлена класовою структурою суспільства, а тому тільки ліквідація класів шляхом соціальної революції дозволить замінити "хибну свідомість" правдивою, тобто науково обґрунтованим світорозумінням З. аслуга Маркса і Енгельса полягала у тому, що вони звернули увагу на соціальну зумовленість (детермінованість) ідей та світоглядів. У цьому вони продовжили зведення релігії до "земної основи", здійснене Фоєрбахом; цей напрям мислення був пізніше розвинутий у "соціології знання", у критичній філософії Франкфуртської школи та комунікативній філософії Апеля й Габермаса. Але принциповою вадою марксистського розуміння І. були, по-перше, припущення, що І. можна замінити науково обґрунтованим світорозумінням (тема "смерті І."), а, по-друге, економічний редукціонізм - намагання пояснити природу всіх установ та ідей як зумовлених "економічним базисом". Маркс і Енгельс вважали, що всі теоретичні філософські і суспільно-політичні ідеї є ідеологічними. Твердження, що можна замінити І. (як колективний світогляд та як філософію) "науковим світорозумінням" є доказом того, що, попри всю відмінність між розумінням І. у Дестют де Трасі і марксистським, вони поділяють переконання в тому, що наукове пізнання здатне зняти з людини відповідальність за вибір ціннісних орієнтацій. Нерозуміння різниці між істиною і цінністю властиве для обох. У сучасних демократичних суспільствах різні люди, групи людей та суспільні верстви, як правило, мають неоднакові ціннісні пріоритети та ієрархію цінностей (розходження стосуються навіть того, які саме цінності мають бути віднесені до найважливіших) Ц. е ситуація ідеологічного плюралізму Ц. ей плюралізм, одначе, не може виключати прийняття деяких найважливіших цінностей та норм, без яких не може існувати жодне демократичне суспільство. До таких норм належать також деякі аксіоми етики спілкування, які забезпечують можливість цивілізованого ідеологічного дискурсу (див. філософія комунікативна). Дотримання цих норм дозволяє уникнути ситуацій, коли Суперечка ціннісних орієнтацій та І. переростає у насильницький конфлікт. У сучасній Україні дослідження І. лише розпочинається: укр. філософська думка у цій ділянці досліджень сьогодні знаходиться у стані освоєння підставових праць західних філософів. Вплив марксистського розуміння ідеології в Україні є дуже відчутним: поняття І. визначають, як правило, через потреби та інтереси, що об'єднують людей у групи (переважно мають на увазі економічні інтереси). З іншого боку, вплив марксистської тези про майбутнє витіснення І. схиляє до позитивістського нехтування ролі І. у суспільному житті. Вплив марксистського розуміння І. тут сягає поза межі критичного виокремлення позитивного внеску Маркса в дослідження І.

ПЛЮРАЛІЗМ СИСТЕМНИЙ - форма філософського плюралізму, особливістю якого є осмислення взаємозв'язку множинності і системності (потрактованої у загальному сенсі - як цілісності взаємопов'язаних елементів). Стрижневим завданням для П.с. є з'ясування питання про взаємовідношення чинників множинності і системності (цілісності) за умови базового припущення про можливість існування їхнього взаємозв'язку; тобто релятивізм (абсолютизація множинності) та догматизований монізм (абсолютизація цілісності) виходять поза межі тлумачень, що належать до П.с. Уперше термінологічний вислів "П.с." був ужитий амер. філософом Майєрсом (1906 - 1955) у статті (1935), а потім концептуально розроблений у наступних дослідженнях, підсумованих у праці "Системний плюралізм: нариси з метафізики" (1961). П.с. розглядався Майєрсом як епістемологічна теорія, згідно з якою плюралізм теоретичних підходів ("перспектив") забезпечує пізнання "спільної для усіх реальності" (т. зв. "метафізичного об'єкта") з певної точки зору; у тлумаченні "точки зору" Майєрс прагнув уникнути суб'єктивізму, ввівши поняття "позаперсональної перспективи" (impersonal perspective). Ідея П.с. у 80 - 90-х рр. XX ст. стала предметом уваги багатьох філософів у США, які зініціювали утворення "Товариства системного плюралізму", невдовзі перейменованого у "Товариство інтерпретативного плюралізму". У висвітленні П.с. окреслились два напрями, які досить приблизно підпадають під означення "консервативного" та "ліберального" (за Фордом) - в залежності від акценту на системності або плюральності. Між обома напрямами не існує чіткого розмежування. У різних сполученнях концептуальні напрацювання представників обох напрямів підведені під наступну типологію (Вотсоном): 1) перспективістський, що виходить із індивідуальних ціннісних орієнтацій (Речер); 2) плюралізм гіпотез, який базується на ідеї існування "однієї реальності" та можливості її істинного пізнання за допомогою різних гіпотез (Пеппер); 3) методологічний плюралізм, згідно з яким можливі лише різні (методологічно зумовлені) формулювання однієї, трансцендентної істини (Бут); 4) архічний (від грецьк. άρχή - початок), або фундаментальний плюралізм, в якому першочергової ваги надається початковим принципам. На думку багатьох прихильників П.с., для з'ясування питання про можливість сполучення та співіснування (замість релятивістського взаємовиключення) різних філософських теорій і концепцій важливе значення має сформульований Вотсоном принцип "взаємного пріоритету". Згідно з цим принципом, кожна окрема філософська система, як і кожний із її засадничих елементів, знаходиться у відношенні "взаємного пріоритету" щодо інших систем та їхніх елементів. Це означає, що займаючи позицію "логічного пріоритету щодо інших" систем та елементів, ця система та її кожний елемент може ці інші системи та елементи інкорпорувати (у зміненому вигляді) у власний зміст і їх підтвердити.

РЕДУКЦІЯ - в предметному розумінні Р. - це дії або процеси а) зменшення об'єктів (аж до їх зникнення), зменшення певної кількості (величини); б) відновлення об'єкта, його властивостей, стану; в) спрощення структури об'єкта. Термін "Р." набув особливого значення у феноменології Гуссерля: Р. означає спосіб аналізу структури і змісту свідомості, який полягає у виключенні зі сфери предметного розгляду всього емпіричного, зовнішнього по відношенню до "чистої свідомості". В методологічному відношенні Р. розуміють як окрему пізнавальну дію (операцію, процедуру), яка може набувати різних форм: а) Р. як "зведення складного до простого"; б) Р. як зведення цілого до його частин, тобто методологія елементаризму; в) Р. як зведення проблеми вивчення певного типу явищ до використання знань, що стосуються більш "фундаментальної" сфери явищ (Р. хімічних явищ до законів і принципів фізики, Р. явищ спадковості до сфери біохімічних, біомолекулярних процесів та ін.). Р. тісно пов'язана із процедурами інтерпретації, співвідношенням наукових мов різних наукових дисциплін, "перекладом" з однієї мови на іншу; за цим стоїть співвідношення відповідних понятійних систем. У багатьох випадках Р. може розглядатись як процедура, "обернена" до процедури пояснення. Так, Р. теорії Tj до Т2 означає, що поняття і закони (принципи) теорії Tt одержують своє обґрунтування (пояснення) або інтерпретацію через поняття і закони теорії Т2, яка відіграє роль більш "фундаментальної" (напр., співвідношення акустики і механіки). Р. широко використовується в природничих і соціогуманітарних науках, в математиці і логіці. Напр., до Р. вдаються як до методу, що дозволяє спростити процедуру доказу, зокрема шляхом приведення певної тези до нісенітниці (лат.: reductio ad absurdum): для спростування деякого твердження роблять припущення, що дане твердження істинне, і шляхом дедукції одержують висновок, який є абсурдним (суперечить безсумнівно істинному твердженню). Проте Р. як метод дослідження чи мислення має свої границі, потребує достатньо високої методологічної культури, оскільки вона налаштована на нівелювання відмінностей між різними сферами явищ (типами сутностей, об'єктів). Р. зберігає свою методологічну цінність лише за умови врахування того, що гомогенність (однорідність) дійсності є такою ж її важливою рисою, як і її гетерогенність (неоднорідність). Абсолютизація Р. призводить до недооцінки специфіки досліджуваних об'єктів (сфер дійсності) і породжує радикальний ("догматичний") редукціонізм (напр., панмеханіцизм, панфізикалізм, пансоціологізм та ін.).

СУПЕРПОЗИЦІЇ (накладання) ПРИНЦИП - 1) Припущення, згідно з яким результуючий ефект складного процесу дії є сумою ефектів, які викликані кожною простою дією зокрема, за умови, що останні не впливають одна на одну. С.п. точно виконується лише стосовно лінійних систем, поведінка яких описується лінійними співвідношеннями. 2) У теорії класичних полів і у квантовій теорії - положення, відповідно до якого результат накладання допустимих станів фізичної системи (або можливих процесів у ній) є також допустимим станом (або відповідно можливим процесом). У релятивістській квантовій теорії, де розглядають взаємні перетворення частинок, С.п. доповнюється правилами супердобору (відокремлення суперпозиційних станів, які фізично не реалізуються в природі). Зміна методологічного змісту С.п. відбиває перехід фізики від концепції нескінченної подільності процесів, станів тощо до більш повного врахування їхньої якісної індивідуальності та цілісності. Разом з тим суть С.п. не виходить за межі ідеології редукціонізму.